Стальнівці
На відстані близько 5 км від залізничної станції Мамалига, на трасі Мамалига-Хотин, розташоване село Стальнівці.
Село Стальнівці засновано у 1471 році. В різний час, протягом сотень років турецькі султани, австрійські барони, румунські бояри поневолювали українську землю. Раніше село називалось Стинілешть. Тут зупинялися на ночівлю купці, чабани, щоб відпочити від тривалої дороги. Вівчари робили вівчарні та місцеві люди назвали місцевість Стинілешть. Є припущення що назва села походить від молдавського слова «стине, станиште», що означає «вівчарня».
Село відігравало значну роль у зміцнені економічних зв'язків, що існували між Північною Буковиною, Галичиною та Підністров'єм. Після включення Північної Буковини до складу Молдавського князівства основним заняттям селян на той час були землеробство і скотарство. В господарстві села вирощувалися вівці, свині, велика рогата худоба. Селяни платили власнику села десяту частину врожаю за те, що користувались орною землею, пасовищами, лісами, річками і ставками.
Своєму народженню село завдячує сухопутному торговому шляху, який у ХІ-ХV ст. проходив з задністров'я до міста Бирладі на Дунаї.
В середині XVI ст. Молдова та частина північної Буковини були під владою султанської Туреччини. У 1774 році російські війська приєднали край до імперії (Баламутивський договір 1774 року). У цьому ж році, після укладення Кучук-Кайнарджиської мирної угоди Росії з Туреччиною, cело Стальнівці залишалося під турками.
Господарське життя краю за часів панування Османської імперії значно змінилося. З Туреччини тоді привозили вироби з металу та посуд: чайники, миски, бокали й навіть ножі, а також шовкові тканини, цукор, каву, тютюн, лимони, різні солодощі.
Кордон між двома державами проходив по річці Рокитній. В історії села розпочався новий період – російський.
Бессарабську область було поділено на окремі території – повіти. Тоді у Хотинському повіті налічувалося 283 села, одне з яких – село Стальнівці.
На початку XIX ст. у Східній частині Буковини, розвивається промисловість, торгівля. У цьому процесі активну участь брали і мешканці села Стальнівці.
Населення села займалось вирощуванням жита, ячменю, соняшника, кукурудзи, часнику. Багато сіяли коноплі, яку використовували для виробництва олії та виготовлення полотна, з якого шили одяг.
Вигідність географічного положення і розвиток ремесел у Східній частині сприяли відкриттю на початку XIX ст. ярмарку у Новоселиці. А коли в 1850 році було завершено будівництво дороги з Чернівців до Липкан і побудовану поромну переправу через річку Прут у Австрію, торгівля, ремесло і сільське господарство у селі стали розвиватися ще інтенсивніше. У кінці XIX ст. у Стальнівцях діяли 3 вітряні млини і один паровий млин, гіпсовий цех.
Після аграрної реформи 1861 року частина панської землі була продана селянам. На початку XX ст. кращі орні землі – 420 гектарів – належали поміщику Ромашкану.
Спокійне життя села Стальнівці порушила І світова війна. Тричі село переходило із рук в руки воюючих сторін. Очевидці тих подій описували, що навколо села поля були зриті окопами, сади вирубані, будинки без покрівель, з розбитими вікнами. По селу тягалися безкінечні колони російських солдатів у високих чоботях і робочих блузах. Витоптані хліба жовтіли на полях, оселі були покинуті, зруйновані і почорнілі від вогню. У травні 1916 року лінія фронту проходила через край села. Під час наступальної операції росіян «Брусиловський прорив» в селі були знищені майже всі будівлі. Війна вкрай негативно вплинула на життя населення села. Жителі Стальнівці виконували важкі примусові роботи по ремонту доріг, заготовляли продукти для російської армії. У лютому 1917 року у Росії царя Миколу II скинуто з престолу. 10 листопада 1918 року румунські війська вступили в село. З перших днів перебування в селі румунська влада арештувала безневинних, грабувала населення. Селянам було заборонено після дев'ятої години вечора виходити з домівок. Українську та російську мови було заборонено.
Румунське панування завершилось у 1940 році із приходом радянських військ, але уже у 1941 повернулась румунська влада. Війна прийшла на землю України. На гранітному обеліску у центрі села викарбовано 43 імена тих, хто загинув на її фронтах.
У 1944 р. радянські війська знову вступили в село. Весною 1944 року, доклавши величезних зусиль, селяни засіяли майже всі поля. З утвердженням радянської влади в краї почалися масові репресії. Більшовицька влада переслідувала тих, хто мав якусь власність під час німецько-фашистської окупації, хто потрапляв до фашистського полону. Після війни стальнівчани створили одну з перших в районі сільськогосподарську артіль, яку очолював Ілля Костянтинович Григоришин. ЇЇ назвали «Більшовик». Селян примушували записуватися до колгоспів.
Справжньою трагедією для населення стали 1946-1947рр. З колгоспів вивозилося все зерно. Розпочався голод. Становище села в 60-80-ті роки XX століття значно поліпшилися в порівнянні з повоєнними роками. На початок 60-х років село було електрифіковано, в кожній оселі краян встановлені радіоточки.
Школа була заснована у Стальнівцях у 1864 році як парафіяльна, а згодом перейшла під відомство училищної ради і земства. Навесні 1912 р. учнів було 170.
26 липня 1924 року був прийнятий Закон про початкову та середню освіту – передбачалось введення обов’язкового 7-річного навчання. В результаті розширилась та зміцнилась система освіти і в нашому краї. У 1929 році Стальнівецьку школу відвідували 139 учнів. Обов’язковість 7-річного навчання залучила до школи набагато більше дітей, ніж раніше. За радянської влади школа стає неповно-середньою. Школу відвідувало багато учнів – переростків, які через воєнне лихоліття не змогли своєчасно отримати освіту.
У 1971р. в селі була побудована нова школа з їдальнею та спортивним залом.
За повоєнний період зростала кількість учнів, яка залежала не тільки від якості роботи вчительського корпусу, але й від стану народонаселення. Наприклад: у 1969 р. коефіцієнт народжуваності в селі становив 21,4%.
В 1950 року, 1 червня, в селі було збудовано будинок культури на 300 місць. При будинку культури діють 10 гуртків: хоровий, вокальний, сольні співи, ВІА, театральний, танцювальний, фольклорний, вокальний (дитячий), танцювальний (дитячий), художнє читання. В 1989 році у с.Стальнівці побудовано типовий стадіон на 1560 місць, де проходять спортивні змагання місцевої молоді.
Чимала увага приділялась медичному обслуговуванню населення.
Кризові 90-ті роки позначились негативно на життя мешканців села. Колгоспу «Більшовик» немає. Мешканці села підробляють на життя у інших містах, багато поїхали за кордоном. Виникають перші фермерські господарства, які в основному обирають галуззю своєї діяльності тваринництво.
2004-2006 рр. було прокладено понад 10 км. газових труб. Природний газ проведено в селі.
Серед людей, які прославили село, варто згадати Ніку Міцней, який народився 21 січня 1950 року. У 1974 році успішно закінчив консерваторію і приймає участь у конкурсі, щоб отримати місце трубача в оркестрі Театра опери та балету імені Тараса Шевченка міста Києва, де працює протягом 20 років. Після цього успішно здає екзамен в Державній консерваторії міста Києва, на факультет диригентів. Керує симфонічним оркестром України, ще організовує і керує симфонічним оркестром «Ренесанс». Став професором музики Державної консерваторії міста Києва і Державного університету міста Івана-Франківська.
Pe drumul ce duce de la Mămăliga la Hotin se află satul Stălineşti. După prima lui atestare documentară se poate constata că este una dintre cele mai vechi localităţi din preajma Hotinului. Stălineştiul a intrat în istorie în 1432, în ultimul an al domniei lui Alexandru cel Bun, bunicul lui Ştefan cel Mare.
Stălineştenii sunt oameni cu Dumnezeu în suflet şi evlavioşi. Biserica din sat cu hramul Sfânta Elisaveta are 138 de ani. Iar în perioada actuală, când a dispărut odată cu imperiul roşu şi ideologia ateistă, la marginea de nord a Stălineştiului, sub geana pădurii, a apărut Mănăstirea de călugăriţe Cuviosul Atanasie de la Athos. Pe vatra Stălineştiului se află şi un azil pentru bătrâni.
Pe lângă biserica cea veche, în 1864 a început să funcţioneze o şcoală pentru copiii sătenilor. Evenimentul s-a produs cu 8 ani înainte de sfinţirea actualei biserici, la 1872. Din 1950 la Stălineşti s-a deschis Casa de cultură. Este o coincidenţă fericită, fiindcă în acel an s-a născut Nicu Miţnei. Acestui băiat, care din copilărie putea să cânte la mai multe instrumente muzicale, dar mai ales la trompetă, consătenii i-au prezis un mare viitor. Într-adevăr, Nicu Miţnei a absolvit Conservatorul din Kiev, a fost instrumentist în Orchestra Teatrului de Operă şi Balet din capitala Ucrainei, apoi dirijor al Orchestrei Simfonice al Ucrainei şi profesor la Conservatorul din Kiev.
Soţii Nina şi Serghei Bespalco nu numai că au cântat în duet în timpul tinereţii, ci au condus şi continuă să conducă instituţiile de cultură din sat – Casa de cultură şi Biblioteca. În afară de aceasta, Serghei Bespalco scrie poezii. Până în prezent i-au apărut patru plachete de versuri.